Чим живе Звягельський розвідбат: розповідь заступника командира Олега з позивним «Туман»

Ми живемо вже майже 10 років в умовах війни. Були моменти, коли війна була десь там, далеко, і ми могли жити в практично звичних умовах. Нині вона всюди. Ніхто не має впевненості в завтрашньому дні, але ми всі боремось за Перемогу. А як військові? Як вони долають цю напругу вже стільки років поспіль – розповідаємо далі.

До Дня воєнної розвідки ми дуже хотіли підготувати цікавий матеріал, щоб нагадати, хто такі розвідники та в чому полягає їхня робота. Довго думали, як делікатно поспілкуватися з військовими, особливо цієї сфери, адже для них бути в тіні – дуже важливо. Та склалося так, що ми знайшли не просто розвідника, а заступника командира з морально-психологічного забезпечення.

Біографія

Знайомтесь, Олег «Туман», підполковник Збройних сил України, заступник командира з морально-психологічного забезпечення 54 окремого розвідувального батальйону імені Михайла Тиші.

Народився Олег в Барашах Звягельського району. Коли йому було 6 місяців, родина переїхала у Львівську область. Батько – військовий, тож мандрувати доводилося багато. До першого класу пішов у Німецькій Демократичній Республіці. Там жив з 1980 по 1985 роки, затим три роки в Овручі, а закінчив школу вже у Львові в 1991 році. Зі Львова вступив до Мінського вищого воєнного політичного загальновійськового училища – заступник командира мотопіхотної роти з виховної роботи. Після розпаду Радянського Союзу у 1992 році він перевівся у Львівське вище військово-політичне училище. Сталось це, тому що Білорусь стала незалежною, і всі, хто навчались там, мали або прийняти присягу на вірність Білорусі, або переводитись в інші навчальні заклади. У Львові Олег вчився 4 курси, опісля був розподілений в Ужгород на посаду заступника командира ремонтної роти з виховної роботи, тобто за своєю військово-обліковою спеціальністю. У підпорядкуванні мав 120 людей, 5 взводів – ось так почався його офіцерський шлях. Потім був заступником начальника Ужгородського полігону з виховної роботи, здобув звання капітана. Після розформування цієї організації став заступником командира батальйону з виховної роботи 24 ОМБр міста Яворова Львівської області.

У 2008 році звільнився за станом здоров’я, а у 2014 – пішов добровольцем у ТРО Закарпатської області. У вересні 2014 року пішов на фронт у Маріуполь разом зі своїм батальйоном. Там виконував обов’язки заступника начальника штабу цього батальйону – славнозвісні «Закарпатські ведмеді». Брали активну участь в обороні та охороні Маріуполя, а згодом пішли на підсилення оборони Краматорська та Слов'янська. У складі батальйону того ж року звільнили Слов'янськ – туди вперше зайшли 95 бригада, нацгвардія та сам батальйон. До червня 2015 року був мобілізований, а вже з вересня став кадровим офіцером за контрактом у Києві, начальником навчального курсу військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Два роки там працював, потім перевели на іншу посаду в Генштаб. При об’єднаному оперативному штабі був офіцером центру морально-психологічного забезпечення, де займався напрямом військової дисципліни. Потім знову змінив діяльність – повернувся на Закарпаття в структуру військкоматів, проте в цьому ритмі витримав лише два роки і зрозумів, що це не його. Олега цікавила участь у боях, хотів бути корисним, написав рапорт – і його перевели у 54 окремий розвідувальний батальйон. У грудні 2021 року обійняв посаду і з того часу тут.

З цим батальйоном на всіх напрямах, де ведуться зараз чи велись раніше бої, виконували всі бойові функції.

Морально-психологічне забезпечення: що це і яку роль відіграє у війні

Українська армія – найкраща у світі. Ми давно це знаємо і наші військові щодня доводять, що їм усе до снаги. Проте навіть найсильніші не витримують постійного тиску, їм украй необхідне розвантаження й підтримка. Вони щодня дивляться в очі смерті, живуть без родини, комфорту, тепла та інших життєвих радощів. І більшість з них до цього всього ще й закриваються в собі. Тут і приходять на допомогу командири-психологи. Їхня місія – спілкування та підтримка бойового духу. Психологічна робота в армії є, і це дуже тішить.

«Ми намагаємось максимально залучати у свою роботу психологів. Вони були й раніше, просто зараз, на мою думку, дуже важливо, щоб це була людина досвідчена не тільки у своїй сфері, а й у військовій. Хлопцям дуже потрібно, щоб їх розуміли, не співчували, а розуміли! Щоб відчували те, що й вони, і могли знайти підхід до кожного. Ми працювали з цивільними психологами, проте помітили – результат може бути кращим. Багато хлопців не наважуються їм відкритися, певно, бояться, що їх не зрозуміють. Дуже хочеться, щоб усі нарешті усвідомили, що психолог – це важливо і не соромно. Зараз у нас новий фахівець – жінка, вона включається в роботу, тож будемо розвивати цю сферу», – розповідає підполковник.

Розвідка не стоїть на передовій, вона за нею. Спостережні пости не на лінії фронту, їхня головна мета – бути непомітними на ворожій території та на кордоні. І це постійний стрес, втрати та поранення, тому дуже важливо налагодити здорове середовище у колективі.
За словами Олега, людина, яка не розуміється на цьому, не досягне результату, їй не відкриються. З військовими мають працювати військові психологи, які знають, що нашим захисникам не потрібна жалість, її вистачає вдома. Психолог має бути другом.

Цій сфері Олег присвячує всього себе. Каже, дуже тішить, що суспільство потроху прокидається і розуміє, що все починається з нас і наших думок та дій. «Зараз головне – на цій хвилі починати нові зрушення. Що стосується військової сфери, то зміни потрібні в реабілітаційних центрах. Ми ще не усвідомлюємо, або тільки починаємо усвідомлювати, як це важливо, адже хлопці страждають щодня не тільки від поранень, а й морально. І от ця ланка має вийти на кваліфікованіший рівень. Нам так необхідно змінюватися, щодня і все більше розвивати своє мислення, думати наперед, не боятись психологів, пропрацьовувати свої проблеми. Щодо військових, то я хочу працювати з ланкою солдатів, сержантів, рядових, їм треба більше уваги – це найбільша бойова складова, з якої все починається, це кістяк, який визначає весь взвод.

Також, на мою думку, зараз в армії забагато жінок. Я не проти них – ні, зрозумійте мене правильно: жінки – чудові, є ще відважніші та сильніші, ніж чоловіки. Проте думка, що декілька мільйонів чоловіків виїхали за кордон, а жінки залишились тут з нами – лякає. Порушується функція чоловіків, на жаль».

Військовий з великим життєвим досвідом точно знає, як налагодити спілкування з підлеглими, хоч обіймає високу посаду, ніколи не полишає напризволяще свій батальйон та підтримує його і на передовій. А як по-іншому відповідати за морально-психологічне забезпечення? Коли поряд керівництво – всім легше сприймати будь-яку ситуацію. Так було і на початку, коли Звягельський розвідувальний батальйон в прямому сенсі слова творив історію, стримуючи ворога на Чернігівському кордоні після 24 лютого.

На питання про те, чи був він готовий до повномасштабного вторгнення, Олег розповів: «Про 24 лютого? Так, здогадувався, ми готувались. Військові, що брали участь з 2014-го ще в АТО, розуміли, що цим не закінчиться. Ніч з 23 на 24 лютого була жахливою: ми отримали телеграму і збирались у дуже швидкому темпі, колонами вийшли у Прилуки, де до квітня обороняли Чернігівську область. Зупинили велику кількість окупантів та колон техніки. А коли росіяни визнали свої втрати і дізнались, що це від одного батальйону, то були здивовані. Маємо в батальйоні одного Героя України, є багато нагород різних рівнів. Хлопці дуже чудові, віддані своїй роботі, і в цьому немає моєї заслуги. Відверто кажучи, мені здається, що це все завдяки командиру батальйону. Йому треба присвятити багато статей, тому що для мене він – флагман. У нас дуже злагоджений і хороший колектив. Вважаю це його заслугою, знаєте, як кажуть: нам би такого батька. Це людина високих ідей, гарний психолог та крутий організатор. Завдяки йому батальйон є професійним підрозділом, окрім того, ми виконували і будемо виконувати штурмові дії разом з піхотинцями. Робитимемо все, що потрібно для Перемоги», – запевняє Олег.

Коли говориш з таким упевненим військовим, розумієш, що нам всім потрібно допомагати армії. І хай це не величезні донати або благодійна допомога, проте маленькі кроки наближають нашу велику Перемогу.