Лариса Потайчук: про окупацію, навчання дітей і дорогу додому

Після 50 днів в окупації, Лариса Потайчук переїхала з Херсонської області в Броницьку Гуту, щоб мати змогу знову дихати вільним повітрям.

 На честь дня працівників освіти ми продовжуємо розповідати вам про вчителів, від історій яких перехоплює дух. Цього разу історія про переселенку, яка на власні очі відчула всю трагедію війни.

Лариса Анатолівна родом з Новоград-Волинського району із Червоної Волі. Тут народилась та навчалась, вищу освіту в 1987 році поїхала здобувати до Житомирського, на той час, державного інституту ім. І. Франка. Після навчання, в 1992 році, свій перший досвід роботи здобувала в Дубниківській 8-річній школі, там працювала рік. Потім вирішила влаштовувати своє життя в Херсонській області. Там вийшла заміж, народила доньку та весь час аж до російської агресії працювала на одному місці, в одній школі.  Херсонська область Бориславський район с. Миколаївка стали її домівкою з 1993 року.

«У Херсонській області, як всі правильно розуміють, більшість російськомовного населення, тому мені, як вчителю української мови та літератури, було дуже цікаво працювати, долучати дітей та дорослих до українських традицій, до всього, що стосується української ментальності. Мені подобалось бачити цікавість в очах дітей, я ж була не просто вчителем, я була заступником директора з навчально-виховної роботи. Наш Миколаївський ліцей був мені без перебільшення як рідний. Ми залучали дітей до навчання, розпалювали вогник у їх очах і насолоджувались їх жагою до здобуття освіти», – пригадує Лариса Анатолівна.

Далі просто прямо мова, адже вирвати щось із контексту просто не можливо.

«Перший день війни був наче в страшному сні. На світанку о 4-5 годин ранку ми почули вибухи. Живемо дуже близько до Нової Каховки, десь 18 кілометрів, але чули все дуже добре, ми зовсім не розуміли, що відбувається. Аж поки не вирішили зв’язатись з друзями з Нової Каховки і тоді зрозуміли, що розпочалась війна.

Я не бачила свою доньку до цього два роки і саме в лютому вона вирішила приїхати в гості. Так сталось, що вона будує вже давно своє життя в Польщі там проживає та працює. І от 24 лютого з самого ранку моїм головним завданням було відправити доньку додому, в Польщу, в безпечне місце.

Десь о 9 ранку ми їхали до міста Херсон, щоб посадити доньку на автобус, я бачила колони нашої техніки, що їхала до Нової Каховки. Ми не розуміли, що буде і чим це закінчиться відчуття були страшні та тривожні. Коли ми приїхали на вокзал там не було жодного рейсу ні в яку сторону. Стояв тільки один автобус, що віз людей до кордону, і біля нього було дуже багато людей. Ми не знали чи туди всі помістяться, чи він взагалі доїде, але іншого варіанту в нас не було. Зі сльозами відправляли не тільки доньку, а й всіх хто сідав в той автобус, ми не мали жодного уявлення якою буде їхня дорога, і чи зможуть вони доїхати. Але наші молитви спрацювали донька доїхала без пригод.

Коли повертались назад додому у Херсоні бачили величезні черги до аптек, продовольчих магазинів, банкоматів та заправок. По дорозі зупинились, бо над нами літали російські бомбардувальники. Наша техніка вже поверталась назад, обабіч дороги стояли палаючі машини. Назад в село ми повертались під вогнем та страхом.

О 10 годині ранку вже стояла російська техніка у нас в селі. Поряд в селах Козацьке та Веселе точились запеклі бої. Ми дуже сподівались на нашу перемогу, але сили не були рівними. Над головами літали ракети, ми чули вибухи.

Перші 10 днів ми постійно були в погребах там було все облаштовано для життя. Спершу були у себе, двоє з чоловіком, потім стало страшно, ми об’єднались із сусідами. Сиділи разом перечікували, коли вибухи припинялись ми виходили на поверхню та намагались чим швидше приготувати їсти з того що було, адже вже в перший день всі магазини були зачинені. І вони не відкривались жодного разу. З села виїхати не можна було орки не дозволяли навіть завести продукти. Десь через тиждень староста села якимось чином домовився привести хліба. Вперше коли привезли хліб люди ставали в чергу, аби купити його прямо з машини.  Я бачила як люди йшли й навіть по дорозі вже той хліб їли.

Ми потрошки доїдали свої запаси закруток в декого було господарство. Гуманітарної допомоги не було. Коли керівники громад знаходили невеличкі запаси крупи ми по пів дня стояли в чергах, щоб отримати пів кілограма муки. Потім з 5-6 ранку займали чергу за хлібом четверту частину хлібини давали на людину. Ми з чоловіком отримували пів буханки і не знали чи можна його їсти відразу, чи залишати. Якщо було тихо, одягнені лягали спати в будинку, як були обстріли ми хапали рюкзак з документами та грошима й ховались в погріб.

Так ми прожили 50 днів поки трохи вщухли обстріли. Були тільки моменти коли орки приїжджали в село градами, вистрілювали всі снаряди і тікали з села. На початку квітня ми почули, що формуються колони для виїзду з Херсону. Ми не знали точно, яка зараз ситуація тому, що зв’язок міг пропадати на три дні, телебачення зникло ще в перший тиждень, але у нас був супутник і ми могли зрідка крім їхньої пропаганди включити свої новини, аби почути що відбувається в Україні.

Саме так ми і дізнавались правду.

Окупанти робили обшуки в будинках. До нас приходили 5 осіб з величезними кулеметами, автоматами, ставили охорону перевертали все догори ногами, шукали українську символіку, військовий одяг, перевіряли паспорти і робили це дуже принизливо. Говорили, якщо не маєте продуктів їдьте в Росію, в Крим. Мені як вчителю української мови було дуже страшно, бо вони не визнають нашу мову, я боялась за своє життя. Але я мала такий шоковий страх, що я з ними не переходила на російську, а говорила рідною українською мовою навіть не замислюючись. А як по-іншому? Чому я маю під них підлаштовуватись? Молоді хлопці розмахували автоматами перед обличчям все розпитували перевіряли навіть курей. Якщо хтось з господарів не відчиняв вони вибивали вікна та двері.

Ми згуртувались з іншими родинами в селі які мали куди, і мали чим їхати, вирішили 14-15 квітня виїхати з окупованої території. Сформували колону з 10 машин і поїхали.

Проїхали більш як 30 блокпостів починаючи з самого Берислава.  На першому була найсерйозніша перевірка. Перевіряли дані паспортів, на кожному блокпості наставляли зброю, не дозволяли виходити з машини, тільки водій міг іноді вийти, все перевіряли. На кожному блокпості забирали по трохи продуктів до останнього блокпосту у нас не було зовсім їжі, але ми були готові віддати все, аби, тільки нас випустили.

Обабіч всієї окупованої дороги, а це близько 80 кілометрів, були окопи. Більшість з окупантів були з Л/ДНР всі були немиті, страшні, бородаті, брудні, просили їсти, відбирали варення, просили печиво. З ними було страшно розмовляти, адже вони наставляли зброю, ми мало що усвідомлювали. Потім була сіра зона де не можна було зупинятись, бо все було заміновано, ми мали їхати слід у слід. 35 кілометрів найнебезпечніша дорога, ми її запам’ятали на все життя. Їхали і молились. Мріяли побачити наш рідний жовто-блакитний прапор.

Коли ми доїхали до нашого першого блокпосту, високо в небі майорів наш стяг, ми плакали і раділи, що побачили не брудних страшних нелюдів, а молодих, гарних, красивих, чисто одягнених, струнких, привітних хлопців. Ми пропонували їм усе, що у нас залишилось, але вони відмовились, попросили проїхати далі, а там вже можна було зупинитись, вийти хоч трохи розім'яти ноги. І коли ми вийшли з машини у нас тремтіли ноги не від того, що ми довго сиділи, а від того що ми на волі. Ми обіймались, плакали і не вірили що це правда. Ми відчули вільне повітря. Повірте, воно відрізняється. То була неймовірна ейфорія, відчуття свободи. Після того як ми заспокоїлись, втамували емоції, наша колона роз’їхалась: кожен у своєму напрямку.

Мої батьки не знали що ми їдемо, я не хотіла, щоб вони хвилювались як ми доїдемо я їм сказала тільки коли ми вже приїхали в Новоград». 

Приїхала пані Лариса з чоловіком до її батьків там нині і живуть. З першого вересня влаштувалась на роботу спеціалістом у відділу освіти.

Начальник відділу освіти Городницької селищної ради ще влітку збирала інформацію про внутрішньо переміщених осіб.  Пані Лариса надала інформацію про себе: де працювала, досвід роботи, спеціальність. Після цього, в серпні запропонували їй роботу, адже якраз мали вакантну посаду. Лариса Анатолівна почала працювати з великим натхненням, адже це її улюблена робота. Та й колектив дуже подобається – всі приємні та привітні люди.

З друзями та колегами, що залишились на захоплених територіях, можливо спілкуватись тільки у вайбері, більше ніякого зв’язку. Деякі колеги стали колаборантами, зізналась Лариса Анатолівна, таких дуже мало, але вони є. Проте навчальний процес на окупованій Херсонщині не розпочався – не змогли набрати штат працівників.

Зараз діти на окупованих територіях, ті що за кордоном і ті, що на українській території мають змогу навчатись онлайн. Із 8 шкіл громади, в якій проживала пані Лариса, відділ освіти Тягинської сільської ради створив три опорні школи, які і зараз працюють в онлайн режимі. Спільно зібрали інформацію про всіх дітей хто де і хто бажає продовжувати навчатись. Ціле літо працювали з батьками, аби вони надали заяви по вайберу, сформували класи з декількох шкіл і з 1 вересня почали працювати у звичайному режимі. Лариса Анатолівна працює паралельно іноді має дні без уроків, або в Google Meet, Google Classroom. Вчителі інформатики проробили величезну роботу, щоб надати доступ усім бажаючим. Діти в окупації не можуть бути присутні на онлайн уроках їм надають завдання у вайбер і роблять короткі конспекти.

«Дуже мало дітей, які можуть вийти на наші уроки. У мене є один хлопчик, який в окупації виходить на онлайн уроки. У нього поганий зв’язок, він не може нас чути, але те що я показую – він бачить, виконує домашню роботу і скидає фотозвіт.  Є діти, які пішли в школу за кордоном, але все одно хочуть проходити українське навчання онлайн», – додала Лариса Потайчук.

Згадала пані Лариса і свою домівку, яку називає своїм найбільшим болем, адже там залишилось усе життя. У маленьку валізку помістились тільки декілька теплих речей та документи. Точної інформації, що з будинком не має. Але за словами знайомих, наче все ціле. Проте, після першого вересня, в орків з’явилась тенденція заселятись у пусті будинки. Вони можуть розбити, розграбувати, щоб нічого не залишилось, або ж просто жити там як свині.

“Українці, що залишились в окупації, бояться. Відповідають на повідомлення  дуже короткими фразами. Нещодавно навіть писали, що вони в тюрмі, бояться писати, бояться говорити. Вони змушені зараз там просто виживати, адже ті умови страшні.  Аби ви тільки знали як я сумую, як хочеться перемоги, аби нарешті мати змогу поїхати хоч глянути на свій дім. Найбільше сумую за дитячими очима, за херсонським степом до якого я так тяжко звикала. За природою, за Дніпром, за риболовлею, за виноградом, черешнями, за полуницею, якої в мене 10 соток і російські чоботи її стоптали, за людьми, які мене підтримували коли я тільки-но приживалась там. За дітьми які в перший день бігли до мене й питали, що їм роботи, що взагалі відбувається. Мені було страшно коли вони бігли і лічили ворожі вертольоти, що летіли на Чорнобаївку. Я просила берегти себе і ховатись», – пригадує Лариса Анатолівна.

А ще насамкінець жінка додала “Війна нас усіх змінила: навчила цінувати прості речі та  згуртувала нас.  Мрію про те що зовсім скоро  побачу своїх учнів усміхнених та щасливих у вільній та Незалежній Україні.”